Садочок - Ткачук О.А. Емоційне вигорання у вихователів дошкільних навчальних закладів та його профілактика
Неділя, 04.12.2016, 06:55
Вітаю Вас, Гість

О.А.Ткачук

Вихователь  ДНЗ №1 «Росинка»,cмт.Маньківка,

Маньківського р-ну,Черкаської обл.

Відділ освіти Маньківської райдержадміністрації

 

ЕМОЦІЙНЕ ВИГОРАННЯ У ВИХОВАТЕЛІВ ДОШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ТА ЙОГО ПРОФІЛАКТИКА

 

Постановка проблеми. За даними дослідження американського Націо­на­ль­ного інституту проблем здоров'я і професійної безпеки, в наш час більше 35 млн. людей у всьому світі страждають на клінічну форму синдрому хронічної вто­ми. Тому досить актуальною на даний час є проблема, що стосується роз­по­всюдження синдрому емоційного вигорання, яка поступово набуває характеру епідемії, охоплюючи не лише професії типу «людина – людина» (альтруїстичні професії, де здійснюється допомога людині), як вважалося спочатку, але й проникає з професійної галузі у всі інші сфери людського життя.

Професія вихователя пов’язана з емоційною на­пругою, тривалими стресовими ситуаціями, перевантаженнями, жорсткими ти­мчасовими рамками, необхідністю високої емоційної включеності до діяльнос­ті, контролем з боку адміністрації, високою відповідальністю перед батьками, суспільством та ін., що не може не позначитись на його психосоматичному здоров’ї й особистості в цілому, та часто призводить до вигорання.

У зв’язку з прямим відношенням професійного вигорання у вихователів до збереження здоров’я, психічної стійкості, надійності та професійного довго­ліття, збереження кадрового потенціалу та негативного впливу вигорілого педа­гога на вихованців, колег по роботі, членів власної родини та ін. проблема його профілактики є досить актуальною.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перші дослідження з проблеми емоційного виснаження, як відомо, зро­б­ле­ні у 1974 р. американським психіатром Х.Дж. Фрейденбергером (H.Freu­den­ber­ger), який назвав феномен «burnout» і описав його для характеристики стану здо­­рових людей, які постійно тісно спілкуються з клієнтами в на­пру­­женій атмо­сфе­рі, здійснюючи професійну допомогу. В 1976 р. Х.Маслач (Сh.Maslach) ви­зна­чила даний стан як синдром фізичного та емо­ційного ви­сна­же­ння, що вклю­чає розвиток негативної самооцінки, негатив­но­го ставлення до ро­боти, втрату ро­зуміння і співчуття стосовно клієнтів, від­чу­ття власної непо­трі­б­ності. Пі­зні­ше трикомпонентне розуміння даного фе­но­ме­ну розширилося до синдрому, який зараз налічує біля 100 різних симптомів. До­­слідники пов’я­зу­­­­­­­­­вали розвиток і симптоматику даного синдрому із самопочуттям, відносячи йо­го до станів пе­ред захворю­ва­н­ням, а в Міжнародній класифікації захво­рю­вань (МКБ-Х) – до ру­брики Z73 – «Стрес, пов’язаний з труднощами підтри­ма­н­ня нормального способу життя» [4].

 З того часу багато вчених: психологів, психіатрів, медиків, – зверталися до вивчення «емоційного виго­рання», серед них – В.В. Бойко, В.Є. Орел, Т.В. Форманюк, Н.В. Лазарєва й ін.

Мета статті. Дослідити особливості професійного вигорання вихователя.

Виклад основного матеріалу. Австралійські вчені M. Pierce та G. Molloy (1990) стверджують, що до емоційного вигорання схильний кожен із нас. Вони доводять, що швидкість «згорання» не пов’язана ні з освітою, ні з рів­нем інте­лекту, ні навіть з оплатою праці. Чутливі й емоційні люди раніше помі­чають його симптоми, проте інтенсивність процесу не залежить ні від ду­шевної орга­нізації, ні від особистої історії. Єдине, що має значення, – ситуація на робо­ті та ставлення до неї професіонала [6].

 Існують різні визначення «вигорання», однак у найбільш загальному вигляді воно розглядається як відповідна реакція на тривалі професійні стреси міжособистісних комунікацій, що включає в себе три компоненти: емоційне виснаження, деперсоналізацію та редукцію персональних досягнень.

Процес вигорання виникає у результаті внутрішнього накопичення не­га­тивних емоцій без відповідної «розрядки» і розвивається поступово. Спочатку у «вигораючого» відмічається зростання напруги у спілкуванні. Далі емоційна перевтома переходить у фізичну, людина не відчуває в собі сил для виконання навіть дріб'язкових справ, доводиться докладати багато зусиль, щоб примусити себе приступити до роботи. Вигорання відбувається поступово і відносно тривало (I стадія триває 3-5 років, II – 5-15 років, III – від 10 до 20 років), на його тлі можуть загострюватись хронічні захворювання та виникати нові.

Дослідники називають п’ять ключових груп симптомів, характерних для син­дрому емоційного вигорання [2]. 1. Фізичні симптоми (фізична втома, ви­сна­ження, зміна ваги, безсоння  та ін.) 2. Емоційні симптоми (брак емоцій; пе­си­мізм, відчуття безпорадності та безнадії) 3. Поведінкові симптоми: під час на­вчання з'являються втома, байдужність до харчування; брак фізичного на­ван­таження) 4. Інтелектуальні симптоми (зниження інтересу до нових теорій та ідей у навчанні, до альтернативних підходів у вирішенні проблем; нудьга, ту­га, апатія) 5. Соціальні симптоми (низька соціальна активність; зниження інте­ре­су до дозвілля, захоплень; обмеження соціальних контактів; відчуття ізоляції).

Е.Maher (1983) у своєму огляді розширює перелік симптомів «емоційного зго­ряння», включаючи в дане поняття: 1) перевтому, виснаження; 2) пси­хо­­со­ма­ти­ч­не нездужання; 3) порушення сну; 4) негативне ставлення до клі­єн­тів і своєї роботи; 6)  убогість репертуару робочих дій; 7) зло­вжи­вання хімічними аген­та­ми (кавою, тютюном, алкоголем, нар­ко­ти­ка­ми, ліка­ми); 8)  переїдання або від­сут­ність апетиту; 9)  негативну Я-концеп­цію; 10)  агре­сивні почуття (дратів­ли­вість, тривожність, напруженість, занепо­ко­єння, схви­­­льованість, гнів); 11)  по­га­­ний настрій й пов'язані з ними емоції: ци­нізм, песимізм, почуття безнадії, апа­тію, депресію, почуття відсутності сенсу; 12)  переживання почуття провини.

Н.Kuunarpuu (1984) називає останні три симптоми «руйнуючими», а інші – їхніми наслідками. К.Кондо  визначає  «burnout»  як  дезадаптованість  до  робочого  місця  через  надмірне  робоче навантаження  і  неадекватні  міжособистісні стосунки [3, с.7].

Професор C.Cherniss (1995) наголошує, що велика відповідальність за розвиток вигорання в організації лежить на керівнику, що пов’язане з існува­нням таких робочих місць і ситуацій, які просто створені для вигорання. Біль­шість людей, які працюють у цих місцях, дуже вразливі. Вони знаходяться у ви­соко-стресових ситуаціях, де від них очікується високий рівень виконання ро­боти, і де вони мають недостатній контроль над тим, що або як вони роблять. До таких професій відноситься і професія педагога [6].

Наприклад, нестача контролю, що має місце у групі з 30 вихованців (а сьогодні ми спостерігаємо переповнення дитячих груп), є одним із чинників, що сприяють вигоранню).

М.Буриша стверджує, що емоційне вигорання є поштовхом до профе­сій­но­го. Він визначає такі його фази: попереджувальну; виснаження; зниження рівня вла­с­ної участі; емоційні реакції; деструктивну поведінку. Тобто, цей феномен сто­­сується усіх сфер життєдіяльності людини, зачіпаючи усталену гармонію її вну­трішнього сві­ту. Людина відчуває себе спустошеною, нікчемною та слаб­кою, знижується її соціальна активність, з’являється агресивність та заго­стрю­ються хвороби. Це зумовлює конфліктність, роздратованість, адже особа все ча­с­тіше вивільняє негативну енергію через вираження агресії та ненависті, але за­мість очікуваного полегшення з'являється втома, відчуття меншовартості, про­ви­ни, енергетичної немічності. Тому феномен вигорання не є раптовим явищем, а має глибинні передумови, що окреслено дослідниками як «вияв “ерозії люд­ської душі” в цілому і що не залежить від професійної діяльності» [1, с.183].

Л.О. Китаєв-Смик (2007) стверджує, що вигорання вдається уникнути, як­що сім’я та друзі підтримують у людині переконання в тому, що, незважаючи на труднощі, вона може проявити себе гідно; якщо вона регулярно відпочиває, достойно вирішує проблеми відповідальності та ін. [7, с. 2-21]. На основі резу­льтатів проведеного Л.О. Китаєвим-Смиком і Т.В. Колбі­ною дослідження, нау­ковцями було виявлено такі характеристики «не вигора­ю­чої особистості» (НО): 1) врівноваженість психічних процесів. Така особистість «сама з собою в злаго­ді», її емоції виражені, але врівноважені; як правило, така людина – інтернал, їй не нудно бути одній; 2) постійне бачення позитивних на­слідків будь-яких своїх починань чи у великих справах, чи в малих, яке поси­люється при стресі. Таку особистість підживлює радість тріумфу, взята в борг у майбутніх перемог; 3) любов до роботи, завдяки створенню в ній новизни; 4) іронічність; 5) задово­лення життям. НО підживлюється здатністю бачити не­скінченну різноманіт­ність і мінливість усього, навіть у дрібницях, насамперед, у природ­них явищах; 6) помірний фаталізм; 7) НО, часто сама того не поміча­ючи, живить теплом своєї душі інших людей, які теж цього своєчасно не помі­чають; 8) НО завжди симпатизують нижчестоячі службовці (захист «знизу»); 9) гідність НО, повага та любов до неї, здавалося б, повинні викликати зазд­рість. Проте заздрість блокується (блокада «по горизонталі») тим, що така лю­дина або надзвичайно відрізняється від інших (її вважають «якоюсь дивною», «дивакуватою»), або здається незначною, не гідною заздрості; або ж вона вида­ється людиною, залу­ченою до «світу богів», особливо, якщо має, наприклад, міжнародне наукове визнання, або вона окрім основної роботи – експерт-консу­льтант у високих дер­жавних інстанціях, чи у неї є близькі люди у владних структурах; 10) НО запе­речує необхідність для себе захисту «зверху» [7].

На основі здійсненого теоретичного аналізу наукових джерел з проблем вигорання, власного емпіричного дослідження чинників вигорання у виховате­лів ДНЗ, ми розробили низку рекомендацій щодо його профілакти­ки.

Психопрофілактична робота, на наш погляд, насамперед, повинна спря­мовуватися на поінформованість спе­ціалістів з даної проблеми, і як результат, їх здатність своєчасно виявляти мар­кери вигорання; на усунення чи зме­ншення негативного впливу чинників виго­рання (зняття дії стресора) та на використа­н­ня чинників, які, навпаки, позитив­но впливають на суб’єкта професійної діяль­ності (його стан здоров’я, індивіду­ально-психологічні особливості, взаємодію з оточуючими, професійне довголіт­тя та ін.) та на ефективність його діяльності.

Цілеспрямовану профілактику синдрому вигорання ми пропонуємо зді­йснювати на чотирьох рівнях:

1)     соціальному (зовнішньому): профілактичні заходи, спрямовані на підвищен­ня престижу професії вихователя, підвищення оплати праці; забезпечення соціально-економічної стабільності та соціальної захищеності вихователів та ін. На жаль, зовнішні/об’єктивні по відношенню до професіонала чинни­ки, на рівні окремо взятого вихователя чи, навіть, ДНЗ, змінити практично не можливо, у цьому випадку можна говорити хіба що про зміну ставлення до них професіонала;

2)     організаційному: профілактичні заходи спрямовані на покращання санітар­но-гігієнічних умов праці, на доведення їх до рівня санітарно-гігієнічних норм умов праці, зменшення перевантажень спеціалістів, нормований робо­чий день, визначений зміст роботи та ін.;

3)     міжособистісному: профілактичні заходи спрямовані на покращання мо­ра­ль­но-психологічного клімату в колективі, налагодження конструктив­ної взає­мо­дії між учасниками навчально-виховного процесу; соціальну під­тримку та ін.;

4)     особистісному: профілактичні заходи, спрямовані на самого вихователя (профілактика хвороб, підвищення рівня стресостійкості, професійної мо­тивації, вирівнювання балансу між витраченими зусиллями й одержаною винагоро­дою та ін.).

Усі профілактичні заходи, спрямовані на попередження синдрому ви­го­рання, ми розділили на:

1)     професійні (з боку спеціалістів: психологів, спеціалістів зі стрес-менеджмен­ту, тайм-менеджменту, лікарів та інших вузьких спеціалістів);

2)     непрофесійні (з боку самого вихователя та його найближчого оточення);

3)     адміністративні (з боку керівництва (хоча сьогодні існує тенденція звернен­ня керівників за допомогою у профілактиці та корекції синдрому вигорання до професіоналів).

До професійних та адміністративних заходів, спрямованих на профілак­ти­ку вигорання, ми включили: використання психологами-професіоналами відпо­відних психотренінгів, рольо­вих, ділових ігор, тренінгів толерантності, ситуа­тивних тренінгів, антистресо­вих програм та ін.; проведення належної просвіт­ницької роботи; організацію роботи практичного психолога у ДНЗ, у тому чис­лі, спрямовану на профілактику вигорання; врахування індивідуальних здібнос­тей, можливостей працівників при розподілі завдань; створення сприятливого психологічного клімату в колективі; фрустрації, конф­ліктності та ін.; організацію наставництва; збагачення роботи та створення над­завдань, які допомагають знизити монотонність праці; конструктивну оцінку. Вихователеві, як і іншим спеціалістам, необхідно, щоб його роботу хтось оці­нив, щоб він відчував, що вона комусь необхідна. Ще Ф.М. Достоєвський пи­сав: «Зовсім не багато треба, щоб знищити людину, варто тільки переконати її у тому, що справа, якою вона займається, нікому не потрібна» та ін.

З метою профілактики професійного вигорання вихователю слід (непро­фесійні профілактичні заходи): розраховувати й обдумано розподіляти своє на­вантаження та відпочинок від роботи, включаючи домашню; дотримуватися психогігіє­ни та «психологічної безпеки» (людині необхідне відчуття безпеки та затишку, візуальний та акустичний комфорт, сві­же повітря, зручне обладнання, одяг, здорове харчування; власний простір, хобі та ін.); підтримувати гарну фі­зичну фор­му, правильно харчуватися, не зловживати психоактивними речови­нами, тютю­ном, слідкувати за своєю вагою та ін.; оволодіти вміннями та навич­ками само­регуляції; не самоізольовуватись; визначати короткострокові та дов­гострокові цілі, що у разі успіш­но­го виконання діяльності забезпечить підви­щення довгострокової мотивації та адекватну самооцінку; свідомо ставитися до процесу роботи, своєї участі в ньо­му; дбати про свій про­фесійний розвиток і са­мовдосконалення (участь у методи­чних об’єднаннях, семі­нарах; курси підвищен­ня кваліфікації і ін.). Подібні заходи дають можливість людині відчути, що існує світ і за межами «Я» та «Я і робота»; навчитися періодично переключатися з одного виду діяльності на інший; вносити елемент новизни до своєї діяльності, особистого життя. Не дарма, у великих організаціях існує традиція «ротації персоналу, що дає можливість уникнути стагнації, рутини; ставитися простіше до конфліктів на роботі, бути більш відкритим до людей; забути про перфекціо­нізм і непотрібну конкуренцію та ін.

Висновки. Вигорання не є проб­лемою однієї особистості, що демонструють і визначені вченими чинники ризи­ку вигорання, і його наслідки, і шляхи профілактики. Вихователь, як і будь-який інший фахівець, не застрахований від його виникнення.

Адекватне ставлення до роботи та відведення їй на­ле­ж­ного місця у житті – найкраща профілактика професійного вигорання. На жаль, у житті ми не завжди маємо змогу робити тільки те, що нам подобається, при­носить ра­дість. А робота без радості значно пришвидшує вигорання. Якщо ж користу­ватися настановою: «Не можеш робити те, що любиш – навчись лю­би­ти те, що робиш», то ні ніяке вигорання нам не загрожуватиме.

Опираючись на представлений матеріал, можна зробити висновок, що обізнаність у проблемі, прийняття та укріплення свого «Я», усвідомлення цін­ності власного життя, здоров’я, та відповідальності за нього, професійна пози­ція у роботі та наявність соціальної підтримки – ті важливі принципи, що допо­магають у попередженні вигорання.

 

 

 

 

 

Література

  1. Калашник І. Проблема психологічної смерті у контексті профілактики психічного вигорання психолога-практика // Психологія і суспільство. – 2008. – № 2. – С.183-185.
  2. Малец Л. Внимание: «выгорание» // Персонал. – 2000. – № 2. – С. 99-102.
  3. Породок В.Г. Синдром «Емоційного вигорання» // Крайова освіта. – 2006. – 28  квіт. (№ 16). – С.7.
  4. Сидоров П. Синдром эмоционального выгорания // Медицинская газе­та. – № 43. – 8 июня 2005 г. // http://medgazeta.rusmedserv.com/article_ 1322.html.
  5. Фетискин Н.П. и др. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2005. – 490 с.
  6.  Cherniss C. Beyond burnout: helping teachers, nurses, therapists, and lawyers re­cover from stress and disillusionment /Cary Cherniss.–NY:Routledge,1995.–234p.
  7.  Китаев-Смык Л.А. Выгорание персонала. Выгорание личности. Выгорание души / Л.А. Китаев-Смык // Вопросы психологии экстремальных ситуаций. – 2007. – № 4. – С. 2–21.