Понеділок, 23.10.2017, 21:37
Вітаю Вас, Гість

Тетяна Василівна Хоменко

Значення казок у розвитку дитини

Яких тільки питань маленькі чомучки не задають своїм мамам і татам, дідусям і бабусям, старшим сестричкам і братикам, вихователям і випадковим знайомим. Іноді ці питання ставлять нас у глухий кут, або ж ми не знаємо правильної відповіді, або ж вона надто складна для дитячого розуміння.

Дошкільнят цікавить усе: і явища природи, і побутові речі, і життя людей, і його власне існування. За характером запитань ми можемо дізнатися про інтереси малюка, його загальний розумовий розвиток та розвиток словникового складу мови. Дитина запитує – отже розвивається, а отже оволодіває новими знаннями. Запитання один із шляхів пізнання дитиною навколишнього світу, встановлення контакту з дорослими, уточнення уявлень та назв предметів. Інколи це бажання про щось дізнатись, а інколи – ствердитись у власних знаннях.

Бесіди дорослих з малям сприяють розвитку дитячого мислення, формують уміння правильно висловлювати думку.

І як правильно формувати відповіді, щоб маля усе зрозуміло і щоб ще більше зацікавити його пізнавати навколишній світ?

Я пропоную використовувати коротенькі казочки, які є цікавими, пізнавальними, легкими у розумінні як для дітей так і для їх батьків. «Казки для «чомучок» друкуються у різних дитячих журналах, але їх легко можна складати самостійно. Пропоную вам добірку найцікавіших повчальних історій різних дитячих авторів та декілька власних.

Казки

 

Чому ведмідь смокче у барлозі лапи?

 

Минула квітуча весна. Солодке тепле літечко теж лишилося позаду. І золотокоса красуня осінь вже збирається поступитися місцем своїй холодній білосніжній сестрі зимі.

Усі лісові мешканці завзято готуються до зимівлі: білочка у дуплі перевіряє запаси їжі, зайчисько перевдягається у теплу білу зимову шубку, їжачка взагалі вже не знайдеш - заховався він і заснув до весни. Не почуєш зараз у лісі й веселого пташиного співу - розпрощалися пернаті співаки із батьківщиною до наступної весни, відлетіли у теплі краї. Тільки білокрила сорока перелітає з гілки на гілку - спостерігає за останніми приготуваннями тварин до зими. Усе цікава сорока хоче побачити, про все дізнатися, щоб потім можна було іншим розповісти. От і зараз побачила вона кудлатого дідуся ведмедя, що збирається у барліг на зимівлю, і звернулася до нього:

- Дідусю ведмідь, вибачте, що відволікаю, чи можна вам питаннячко поставити?

- Та питай уже, розумнице, - відповів ведмідь.

- Звірі кажуть, що ви узимку в барлозі постійно лапи смокчете. Це правда?

- Правда, смокчу, - відповів дідусь, хоча запитання здивувало його.

- Навіщо ви це робите, - не відставала сорока, - мед у вас на лапах залишається чи що?

- Ні, люба, меду в мене на лапах немає, - терпляче пояснив ведмідь.

- Тоді що?

- Я смокчу лапи, щоб полікувати їх.

- Як це?

- Цілий рік я ходжу лісом, шкіра на моїх лапах грубіє, стає дуже жорсткою. А узимку, для того щоб ця шкіра злізлаа, а з’явилася нова, м’яка, я лапи і смокчу. Якщо я не робитиму цього, то навесні просто не зможу ходити. Зрозуміло?

- Так, дідусю, зрозуміло, - відповіла сорока. - Дякую за цікаве пояснення. Тепер я усім лісовим мешканцям розкажу, для чого ви лапи смокчете. Нехай усі знають!

- Добре, люба розумнице, розкажи. А мені вже час прощатися. Побачимося навесні! - сказав кудлатий ведмідь і пішов у свій барліг чекати тепла й лапи лікувати.

 

Чому їжаки восени засинають до весни?

 

Тато-їжак і мама-їжачиха, щойно розпочався осінній листопад, розпочали готувати кубельце для зимової сплячки. Маленькі їжаченята бавилися поруч - подобалося їм качатися у золотому листі, перетворюючись на золоті кульки. Зовсім не хотілося їжаченятам залишати свої ігри й засинати до весни. Вирішили вони вмовити батьків не спати:

- Тату, мамо, - звернулася найменша донечка до батьків, - будь ласка, давайте у цьому році не лягати спати!

- Давайте, давайте! - голосно підтримали її старші брати й сестри.

- Чому ви не хочете спати? - поцікавився в діточок тато.

- Тому що нам подобається бігати по золотому листяному килиму, - відповіли їжаченята.

- Любі мої, - звернулася до діточок мама, - але ж осінь незабаром завершиться, золоте листя сховається під товстим білим шаром снігу.

- А разом із золотим листям сховаються під снігом і усі мурашки. Ми просто не зможемо знайти собі їжу, нам доведеться голодувати, - підтримав матусю-їжачиху тато-їжак.

- До того ж, - продовжувала мама, - узимку дуже холодно. Наші колючі шубки не зможуть зігріти нас у зимові суворі морози.

- Краще лягаймо спати, - запропонував їжаченятам тато. - І нехай вам насняться яскраві та веселі сни!

Маленькі їжаченята послухалися своїх батьків. Тепер вони розуміли, чому їжакам треба восени засинати аж до весни.

 

Чому восени йде дощ, а взимку - сніг?

 

Зустрілися якось у небі дві хмари - осіння й зимова. Подивилися вони уважно одна на одну й здивувалися: нічим вони одна від одної не відрізняються, тоді чому з однієї на землю падають прозорі краплини, а з іншої - білі пухнасті сніжинки? Замислилися хмари й вирішили звернутися за поясненням до свого вірного супутника - швидкого вітру.

- Вітре-розумнику, а чи не знаєш ти, чому з осінньої хмари йде дощ, а з зимової - падають білі пухнасті сніжинки? - запитали хмари.

- Звичайно ж, знаю, - відповів вітер.

- То розкажи й нам!

- І з осінньої, й із зимової хмари на землю падають прозорі краплини. Восени краплини так і долітають до землі, а взимку, коли на вулиці холодно, краплини замерзають і перетворюються на білі пухнасті сніжинки.

Хмарини подякували за пояснення вітрові й помандрували далі кожна своєю дорогою.

 

Чому на дорозі малюють «зебру»?

 

Жила в пустелі маленька смугаста зебра. Вона була дуже доброю і привітною - товаришувала з усіма пустельними мешканцями: і з носорогом, і з жирафою, і навіть із тітонькою слонихою. Жили вони у своїй пустелі весело й безтурботно.

Та ось одного разу приїхали в пустелю робітники й збудували величезну дорогу. По тій дорозі почали їздити машини, автобуси й вантажівки.

Страшно було пустельним жителям переходити дорогу. І тоді смугаста зебра вирішила допомогти своїм друзям. Вона вийшла на дорогу, і всі машини зупинили-ся перед нею, бо вона була яскравою і дуже помітною, а пішоходи змогли перейти на інший бік.

З тих пір на дорогах малюють смугасту «зебру» для того, щоб пішоходи без перешкод могли переходити дорогу. Усі водії поважають намальовану «зебру» і завжди зупиняються перед нею.

 

Чому не можна гратися м'ячем біля дороги?

 

Жив собі веселий м’яч. Дуже він любив стрибати, бігати й гратися. Було в нього багато друзів - хлопчиків і дівчаток. Із хлопцями веселий м’яч любив грати у футбол, а з дівчатами бавився в різні ігри, навіть перелічити усі важко. Та як і кожен м’яч, не знав він жодних правил дорожнього руху, бо він же не водій і не пішохід, а звичайний веселий м’яч.

Одного разу хлопці вирішили пограти у футбол. Розташувалися вони для гри на чудовій галявинці поблизу дороги. Поставили ворота, розділилися на команди, обрали суддю і нарешті розпочали матч. Веселий м’яч із превеликим задоволенням бігав між гравцями, бився об їхні ноги й кілька разів навіть залітав у ворота. Він так захопився грою, що не помітив, як вистрибнув на дорогу, по якій їхали машини. Дуже злякався м’яч, побачивши, як на нього із величезною швидкістю насуваються сірі великі колеса автомобіля. М’яч застиг посеред дороги й не знав, що йому робити. На щастя, водій устиг загальмувати, і м’яч залишився цілим і неушкодженим, але дуже злякався. Хлопці теж злякалися. їм було дуже соромно перед веселим м’ячем, бо вони ж знали, що гратися поблизу дороги не можна!

Тепер веселий м’яч запам’ятав на все життя це не-складне правило. І ти, мій друже, запам’ятай і своєму улюбленому м’ячу передай, що гратися біля дороги не можна!

 

Чому у світлофора три ока?

 

Приїхала Білка зі своєю донечкою в місто на базар горіхи продавати. Вийшли вони з автобуса на зупинці поблизу базару. Із великою цікавістю роззиралася на всі боки маленька Білочка, бо вперше була в місті. Дуже зацікавив її великий стовп із трьома очима.

- Мамо, - закричала маленька Білочка, - подивися, що це?

- Це світлофор, - пояснила Білка.

- Світ-ло-фор? - здивувалася Білоч¬ка. - А чому в нього три ока?

- У нього очі не прості, - пояснила мама, - вони підказують машинам і пішоходам, коли можна їхати та йти.

- Як це? не зрозуміла Білочка.

- Коли світлофор дивиться на тебе червоним оком, це означає, що треба стояти, їхати не можна! - пояснила мама.

- А що означає жовтий колір? - знову запитала Білочка.

- Коли світлофор дивиться на тебе жовтим оком, це означає, що треба приготуватися до руху.

- А зелений? Що означає зелене око?

- Зеленим оком світлофор дивиться на нас тоді, коли можна йти. Дивися, зелене око засвітилося.

- Мамо, то ходімо швидше!

І Білочка з мамою пішли далі, а світлофор залишився стояти і світити своїми різнокольоровими очима.

 

Чому Віталікові стало соромно?

 

Приїхав Віталік у суботу до бабусі в гості. Привіз їй гостинців і картинку, що сам для бабусі в дитсадку намалював.

Зраділа бабуся такому подарунку. Посадила вона онука за стіл і почала обідом пригощати. Багато всього смачного приготувала бабуся до до приїзду улюбленого онука: і вареники, і запіканку сирну, і пиріжки з полуничною начинкою.

Віталік спочатку із задоволенням з’їв вареники зі сметаною, потім - запіканку з варенням. Наївся хлопчик і хотів уже встати з-за столу, але гурботлива бабуся поставила на стіл тарілку з пиріжками. Взяв хлопчик запашний пиріжок, відкусив, а доїсти не може - наївся вже. Що робити? Подумав хлопчик і кинув недоїдений пиріг під стіл.

  • Ну що, Віталіку, як пиріжок? - запитала бабуся.

А Віталік нічого не відповідає, тільки щоки його вогнем палахкотять.

  • Що таке, ти чому мовчиш? - стривожилася бабуся.

А хлопчик устав з-за столу, нагнувся, підняв шматок пирога й сказав:

  • Пробач мене, бабуню. Мені дуже соромно за свій учинок.
  • Це добре, що ти попросив пробачення. Помилитися може кожен. Але запам’ятай, любий, що обманювати нікого й ніколи не можна!

 

 

 

 

Казка про сонячного зайчика

 

Прокинулося зранку сонечко, вмилося під дощиком і подивилося на місто. Чи все там в порядку. Будинки стояли, машини їхали, дорослі займалися своїми справами, діти гралися.

Подивилося сонечко на ліс. В лісі теж все було в порядку. Дерева росли, пташки співали пісні, звірі бігали по лісу. Подивилося сонечко на галявину і побачило, що тут щось не так. Зайченята весело пощіпували травичку, а одне сиділо і плакало.

  • Чому ти плачеш? – запитало сонечко у зайченяти.
  • Я родився сліпим, мої очки завжди закриті і ніколи не бачать світла. Тому мені сумно – відповідає зайчик.

Сонечко приголубило сумного зайчика своїми промінчиками, зігріло його своїм теплом. Заспокоївся він і розповів сонечку свою історію.

  • Одного разу я потрапив до людей. Вони жили в великому будинку і часто говорили «Потрібно засвітити світло». Я запитав у дідуся що таке світло. Він дав мені холодний довгий предмет і сказав, що це свічка. Зверху у свічки був гарячий вогник і я обпік лапку. Тоді я запитав у тата, що таке світло. Він дав мені кругли гарячий предмет і сказав, що це лампа, але я тільки обпік носика. Я запитав у хлопчика, що таке світло. Він запалив на подвір’ї вогнище, палки і гілочки стали такими гарячими, що обпекли мої вушка.
  • Хочеш я перетворю тебе на сонячного зайчика? – запитало сонечко.
  • Звичайно хочу, - зраділо зайченятко

Сонечко протягнуло свій промінчик зайчику, він стрибнув на нього і сам став світлом. З того часу сонячний зайчик допомагає всім кому потрібно світло.

Не може хлопчик в лісі грибочок знайти під кущем, нічого не видно. Стрибне сонячний зайчик під кущ, і гриб зразу знаходиться.

Довго спить дівчинка ніяк не прокидається. Не хочуть очки відкриватися. Зігріє сонячний зайчик очки дівчинки, і вони зразу відкриваються. Сонячний зайчик і тобі допоможе, якщо ти його позвеш.

 

 

Чому сніг білий?

 

Було це дуже давно, коли вся наша планета Земля була сірою, безколірною. Жили тоді на світі чотири сестри, чотири великі майстрині. Називали їх Зима, Весна, Літо і Осінь. Зима була старшою сестрою і самою мудрою. Весна – весела і непосидюча. Літо – прекрасна і повільна. А Осінь – замислена і сумуюча. Взнали сестри від перелітних птахів, що Землі безколірна планета і вирішили її розфарбувати, показати свої здібності. Зібрали вони побільше баночок з фарбами і щіточок всіх розмірів. Зима дістала із кишені свою Чарівну книгу, прочитала магічні слова – і тут же сестри опинились на нашій Землі, яка справді була безколірною. Взяли майстрині свої фарби і взялись за роботу. Навіть сестра Літо майже не відпочивала, а Весна не стрибала, Осінь перестала сумувати. Але ніяк вони не могли домовитись, що і яким кольором розфарбовувати. Зафарбує Весна квіточку в синій колір, а Літо її в червоний перефарбує. Весна кричить: «Ах ти, безсоромна, що ти наробила?», «Я просто прикрасила» - відповідає сестра Літо. І почнуть сперечатися, шуміти, кричати. А Зима їх мирить, заспокоює. І так кожний день. То Осені не до вподоби, як Літо жабенят розфарбувало, а Літу не подобається які яблуневі квіти створила Весна. Втомилась Зима від цих сварок, стала вона думати як вийти з цього становища. Думала-думала та й вирішила, адже вона сама наймудріша між сестрами і до того ж у неї була Чарівна книга.

Якось у вечері зібрала вона усіх разом і запитала: «Сестри мої милі, не набридло вам сваритися?», «Ой як набридло, Зимонько!» - відповідають сестри. «Ось послухайте, що я придумала», - сказала Зима. І вона запропонувала поділити рік на чотири частини і кожній сестрі у свій час розфарбовувати Землю. Тоді ніхто ні з ким не буде сперечатись і кожна за своїм смаком і характером буде все робити. А в кінці року можна буде вирішити, хто з них сама найкраща майстриня.

Зраділи сестри: Весна весело застрибала заплескала в долоні, Літо Зимоньку ніжно обійняла, навіть сумна Осінь посміхнулась. Поділили вони фарби і щіточки порівну, вирішили, коли кому розпочинати роботу.

Першій припало фарбувати Весні. Взяла вона свої фарби з щіточками і вирушила. Сестриця Літо прилягла відпочити в тіні,Осінь в кутку присіла і задумалась, а Зима вирішила за Весною наглядати. Знає Зимонька непосидючий характер своєї меншої сестрички і боїться, щоб та нічого не наплутала. Дивиться – так і є: почала Весна світло-зеленою фарбою розфарбовувати березові листочки, які тільки-тільки почали викльовуватись із своїх домівок – бруньок, і тут вона побачила великого метелика і побігла за ним. А береза так і стоїть, наполовину безколірна. Закричала Зима: «Куди ти побігла, я як же листочки?» - але сестриці і слід пропав, тільки чути весняний дзвінкий сміх. Знайшла тоді Зима у себе таку ж зелену фарбу і стала далі фарбувати берізку. А Весна догнала метелика, мазнула по ньому жовтим і тут її увагу привернули фіалки біля старого пенька. Закінчивши рофарбовувати берізку, Зима побачила, як літає не дофарбований метелик, Але Зима вже старенькою була, за метеликом їй бігати важкувато. Дочекалась вона, доки метелик на дерево сяде, і всього його розфарбувала. Вийшла гарненька лимонниця.

І так, протягом всього весняного періоду, Зима слідкувала за роботою своєї сестриці. Втомилась Зимонька від цих турбот і думає: «Ну зараз Літо почне фарбувати, вона у нас серйозна, за нею не прийдеться доробляти, трішки відпочину».

Сестриця Літо взялась розфарбовувати охайно, нічого не дофарбованого не залишала. Тільки швидко вона втомилась, лягла під кущиком і задрімала. А біля річки каченята вилупились, пищать. Побачила це Зимонька, давай Літо будити, та де там. Літо тільки на другий бік повернулась і далі солодко посапує. А хіба ж можна чекати, доки ця лінивця виспиться. Взяла Зима свої фарби, стала каченят розфарбовувати. Сестриця Літо потім прокинулась, потягнулась, попрацювала і стало їй жарко. Знову вона в холодку ніжиться, а в ліку тим часом полуничка достигає, на галявині нові квіти розпускаються. Зима цілими днями: то ягоди, то квіти, то грибочки розфарбовує… Ну ось літній час закінчився, стала сестриця Осінь землю прикрашати. І так старанно працює ні на хвилинку не присяде відпочити. Подивилася на неї Зима і думає: «Як добре! Нарешті я відпочину». Тільки Зима всілася в крісло і відкрила свою улюблену книгу, як почула, що Весна і Літо сердито кричать, а Осінь гірко плаче. Поспішає Зима на галас. «Що трапилось?» - запитує. Сестриці Весна і Літо відразу до неї: «Ти подивись що ця осінь робить! Ми такі гарні зелені кольори для листочків і трави підібрали, а вона все портить!». Бідна Осінь плаче, сльози, як горох біжать по обличчю. Засмутилась Зимонька: «Ех, ви, мої любі сестриці. Швидко ж ви забули наш договір! Коли ви фарбували, Осінь вам не заважала! Якщо будете сваритись, я вас швидко додому відправлю і більше ніколи не дозволю фарбувати Землю!». Грізно блистіли очі у Зими і уже діставала вона із кишені свою Чарівну книжку. Від цих справедливих слів і холодного зимового блиску засмутились Весна і Літо, засоромились, стали у Зими і Осені пробачення просити. А сестриця Осінь все схлипує: «Вони ж всі мої любимі жовті і червоні фарби перекинули. Чим я тепер буду розфарбовувати?» перестала Зима блискати очима, погладила Осінь по золотистій голівці і віддала їй свої баночки з жовтою, рудою, червоною фарбою. Так от і вийшло, що коли прийшла пора Зими, у неї тільки біла фарба і залишилася. А з неба сніг безколірний сиплеться і так його багато. Взяла тоді Зимонька свою саму більшу щіточку і почала сніг лід білим розфарбовувати, потім взяла ьонку щіточку і стала білі візерунки на вікнах будинків малювати. І зайця з зайчихою білим розфарбувала, і ціле сімейство куропаток. Працює Зима, не сумує, ще й пісеньки співає. Спочатку здивувались сестри, чому у Зими усе білим виходить? А потім зрозуміли в чому справа, зібрали, скільки в кого фарб залишилось. Зимі принесли і низько вклонились: «Зимонько, ти своїх сил і фарб для нас не жаліла, розуму навчала. Візьми, тут трішки залишилось фарби, може тобі знадобиться!». Посміхнулась Зимонька, ласкаво на сестриць подивилась. Залишками червоної фарби вона біли куропатвам брови розфарбувала, снігурам рожеві грудки зробила. Жовтим кольором маленьким королькам яскраві шапочки намалювала. А потім, все що залишилось в баночках, витратила на прикрасу новорічної ялинки.

Як побачили сестри таку ялинку, так всі разом ахнули і дружно сказали: «Ну, Зимонько, ти із нас сама найкраща майстриня!» і стали кругом ялинки хоровод водити. Веселий, різноколірний Новий рік получився, а діти як раділи і кружляли, і дорослі. А Зимонька біля ялинки стояла і всіх з Новим роком вітала. І ніхто не сумував, що сніг не кольоровий, а просто, білий.

 

 

 

 

Бібліографія.

 

  1. Харченко О.Ю. «Казки для чомучок», ВГ «Основа»;
  2. «Зростаємо разом» №9 (9), вересень 2009 р.;
  3. «Зростаємо разом» №10 (10), жовтень 2009 р.;
  4. www.zrostayka.com.ua;
  5. www.journal.osnova.com.ua;
  6. www.posnayko.com;
  7. www.doshkolenok.kiev.ua.